Квіт небес
почуттяминуле
Якби я знав, якби я відчував, Якби пізнав всю глибину небесну, То я б ніколи і нікому не сказав, Яка усе ж таки вона чудесна. А так: глухий, німий, проклятий, Трою ввесь світ, бо розказав, Цьому листу, що серце кляте Задумало. Якби я знав. Дарма-таки дивився в небо: Бо серед зір калейдоскопом Пливе-колишеться чар-лебідь А я застряг під телескопом, Як паралітик, як дитя, Бо лебідь той глядів на мене, Я задививсь – так це ж вона Своїм крилом б’є, мов шалена. Гармидер… Душу рве, кидає, Мій дух кидається, ридає, І знов углиб пливе, зринає, Сьогодні є вона, я знаю, Та завтра вже її немає. Холодним ранком серце крає, Сонячним днем чарує-грає, А ввечері знов забуває. Буває. Знаю, так буває. Тоді би знову дух воскрес, Тоді б одне дихання променисте, Тоді б не був важким мій хрест, Тоді б життя іскрилось чисто, Тоді б життя, дайбіг, вдалося, Якби одненький вій тих злет, Якби з її очей лилося На мене світло, мов з ракет. Тоді би я, мабуть, воскрес, Якби моїм був квіт небес.