Елегія втомленому Дунаю
природахвиля
Ти стинаєш десятки кордонів, Ти впиваєшся палко дощем, У сухого корита в полоні, Розливаєшся срібним плащем. О поважний, відвічний Дунаю, Ти від спраги стягнув рукава, І скелети, укриті безжально, Не сховаєш у мороці дна. О, утомлений, літній Дунаю, Ти у мене в ногах засинаєш, У зітханнях в’юнких берегів. І, відкривши соромливі дельти, Ти благаєш клепсидру завмерти. Тільки й мариш про сльози снігів.
20.8.2026